Олів'єр Шнайдер: хроніки майстер класу, який відбувся попри все

Поділись з друзями в соцмережах

Олів’єр Шнайдер: хроніки майстер класу, який відбувся попри все

Автор: Ігор Семенюк
Ihor Semeniuk
Фото: Сандра Денисова
sandraabarbaraa

Ця чайна історія, розпочалась ще в кінці червня, коли пан Олів’єр Шнайдер тільки оголосив про свій європейський чайний тур. У мене тоді гостював друг Феліпе з Коста Рики, який проживає в Німеччині. Я йому показав графік туру пана Олівʼєра зі словами «Це неоціненний досвід — побувати на такій зустрічі. Дуже рекомендую: відвідай замість мене та поділишся враженнями».

Olivier Schneider
Olivier Schneider

Яким же було моє здивування, коли в липні–серпні в оновленому розкладі туру з’явилися Київ і Львів. Це стало великою радістю для всієї української чайної спільноти. За кілька днів до львівського майстер-класу ми переписуємось з паном Олів’єром. Він пише:

— Так, це дуже важливо для мене — відвідати Україну в ці складні часи. Я сподіваюся, що це надихне людей і спонукатиме їх також приїхати! Чай і культура — це життєво важливі речі, які допомагають людям і мають залишатися динамічними навіть у важкі періоди!

Цей майстер-клас був на межі скасування, адже дружина пана Олів’єра через бюрократичні перепони не отримала вчасно українську візу й залишилася в Перемишлі, Польща. Згодом ми дізналися, що львівський МК фактично вже був скасований.

Однак боги української бюрократії — за активного сприяння та десятків дзвінків організатора туру в Україні — змилувалися: візу для пані Джейн було видано за дві доби до події. Пан Олів’єр повертається до Львова вже разом із дружиною.

Сонячного й прохолодного осіннього ранку ми вирушаємо з Луцька до Львова. На виїзді з міста — довга тягучка авто, а узбіччя дороги всипане квітами: в останню путь проводжали полеглого воїна-захисника України. Щоденна шана й щоденний біль, з якими живе кожен українець.

У Львові нас зустрічає спокійний, залитий сонцем чайний простір Старі Мури. Пан Олів’єр із дружиною Джейн розставляють на порожні столи чайне приладдя: гайвані, чахаї, піали, тецубіни — японські чайники для кип’ятіння води. Роблять це швидко, впевнено, майстерно. Уже в цей момент я відмітив, із яким розумінням справи пан Олів’єр готує простір — під себе, для події, для дійства.

За десять хвилин простір наповнюється людьми й усмішками. Олів’єр дістає тун чайних млинців і кілька коробок із чаєм. Він сідає з одного боку столу, з іншого — його дружина Джейн, яка синхронно асистує. У тецубіни ллється вода, з чайників здіймається пара — майстер-клас починається.

Цей текст очікував свого написання кілька тижнів. Ми обговорювали пережите, пили пробники чаю від пана Олів’єра й насолоджувалися довгим післясмаком дивовижної події. Я не схильний будувати очікування, та все ж перед початком було чітке внутрішнє відчуття, що це буде унікальний досвід, можливість відкрити щось нове.

Майстер-клас пройшов у дружній, теплій атмосфері. Пан Олів’єр занурив нас у подорож шен пуерами — від молодого збору 2025 року до витриманого чаю початку 2000-х. Він розповідав про особливості природного зберігання, про відмінності чаювань залежно від віку напою. Мені пощастило з вчителями й інформацією, яку я мав до цього, тож слова пана Олів’єра лише поглиблювали, уточнювали та збагачували моє розуміння. Ми вчилися й уважно вбирали кожну його думку.

Це була подія не лише про чай, а про людей, шлях і внутрішню тишу. Про те, як попри всі обставини та виклики ми знаходимо час для себе. Спостерігаємо спокій усередині, стаємо трішки чеснішими із собою. Про те, як у час постійних тривог ми збираємося у колі людей, яке дає підтримку, тепло й любов.

У цій події було щось більше, ніж майстерність. Немов між словами й проливами проступала невидима нитка — шлях від пітьми до світла, від сумнівів до внутрішньої опори.

Цей день залишився зі мною — як невловимий аромат, що довго тримається у післясмаку, який хочеться зберегти й пам’ятати. Це досвід, що навчає: культура здатна проростати навіть крізь пітьму війни; що такі зустрічі стають прихистком, а чай — об’єднує. Він є мовчазним свідком нашої стійкості, опорою на шляху до світлого майбутнього. І стає зрозуміло: світло — це не місце й не предмет. Світло — це шлях, який ми продовжуємо йти попри все.

Слово пану Олів’єру

«Ось що робить цей чай особливим: він існує у часі»

Мене дуже цікавить, як стосунки між чаєм, часом і нами існують на всіх рівнях. Це як старіння; це як саме життя.

Якщо подивитися на своє фото десять років тому, помічаєш таку зміну. Лише кілька тижнів тому я повернувся в місце, де робив дегустацію десять років тому. Я сказав собі: «Вау, це вже зовсім інше місце».

Так само й зі старими фотографіями — коли бачиш друга через рік, помічаєш, як він змінився. Але коли дивишся на себе щоранку в дзеркало, змін не помічаєш. Відчуваєш себе статичним, але час все одно проходить. Ти змінюєшся повільно.

Ось що робить життя унікальним — перебування у часі, момент за моментом. Щодня щось відбувається. Ти рухаєшся, ростеш, живеш у часі. Ти не статичний, і це надає тобі сутності. Не важливо, чим ти відрізняєшся від себе десять років тому — важливий безперервний потік, кожна секунда, кожен подих.

Так само і з чаєм. Питання не лише в тому, як він змінюється через десять або двадцять років. Коли ти його п’єш, щось рухається всередині тебе. Ти проводиш годину з цим чаєм — і ця година сама по собі є досвідом, історією. Ось що робить цей чай особливим: він існує у часі.

Навіть із чимось, що здається простим або «фіксованим», час завжди присутній. Ось чому так цікаво працювати з витриманим чаєм — а також із чимось свіжим. Час виходить за межі питання старіння; він завжди тут.

Ми помітили це сьогодні під час майстер-класу. Ми вже провели сорок п’ять хвилин за одним чаєм і могли б продовжувати довше. Це цікаво, бо проведення години з чаєм — як перегляд фільму; це годинна історія.

Деякі чаї захоплюють, деякі нудні — як фільми. Можеш милуватися прекрасною кінематографією, але відчувати, що сюжет тягнеться. Те саме з чаєм: деякі мають чудові смаки, але без емоційного руху. П’єш і думаєш: «Було приємно, але нічого не відбулося».

Великий чай розповідає історію. Перша заварка може бути делікатною, потім смак стає багатшим, глибшим — як наростаюча напруга у фільмі. І тепер ми майже «ріжемо» кінець нашого фільму, щоб почати наступний — наступну заварку. Але ми могли б продовжувати; історія ще не закінчилася.

«Прополощіть чай, не пийте його»

Це пов’язано з питанням, яке мені часто ставлять: чи слід пити чи виливати першу заварку? Дехто каже: «Прополощіть чай, не пийте його». Інші: «Завжди пий першу заварку». Для мене це як вибір, як почати свою історію. Хочеш пропустити вступ і почати з середини, коли все вже збалансовано? Або хочеш пережити повільне розкриття з самого початку?

Жорстких правил немає. Можливо, одного ранку ти віддаєш перевагу повільному старту; іншого дня хочеш чогось сильнішого одразу. Головне — зрозуміти, що відбувається, і як ти хочеш з цим гратися.

«Перша заварка — це лише вступ…»

Справді цікава сама історія — еволюція речей. Іноді люди не усвідомлюють, що чай — це часовий досвід, і намагаються визначити, яка заварка «найкраща». Вони можуть думати: «Добре, четверта заварка ідеальна для мене — ось вона представляє цей чай». Або: «Перша заварка — це лише вступ, а остання — кінець». Але, роблячи так, вони втрачають сутність.

Це як перегляд фільму — не можна просто сказати: «Оті десять хвилин посередині — найкраща частина». Звісно, це може бути улюблена сцена, але весь досвід — це подорож, прогресія, розгортання історії.

«Збережи його, через десять років буде чудово»

Китайці завжди кажуть: «Будь терплячим — збережи, він стане кращим із часом». Звісно, це добре для бізнесу: замість одного блинчика ти купуєш двадцять. Але насправді ти купуєш мрію. І, як ми знаємо, мрії про час часто помилкові.

Тому я вирішив не продавати чай, кажучи людям: «Збережи його, через десять років буде чудово». Я залишу його собі, і через десять років покажу — бач, він справді чудовий.

«Перша заварка може нести відтінки дитинства»

Це як сісти за стіл, випити трохи чаю разом і поговорити. Уяви, що зустрічаєш когось на вулиці або хтось запрошує: «Проведемо разом трохи часу». Ви проводите годину разом, як годину розмови з кимось.

Спочатку, перші 10 хвилин, можеш подумати: «О, ця людина наче дитина». Її усмішка, реакції — легкі, грайливі, можливо навіть наївні. Але через 20 хвилин вона починає ділитися чимось дуже глибоким — філософією, життєвим досвідом, баченням світу. І раптом розумієш: «Вау, це серйозно. Ця людина вже не дитина».

Починати з цієї грайливої, дитячої енергії робить весь досвід унікальним. Ось що я відчуваю з чаєм. Перша заварка може нести відтінки дитинства, молодості, а наступні — розкривають зрілість, глибину та красу складності чаю — як комфорт насичених деревних і повністю розвинених смаків.

Для мене пік чаю — близько п’ятої заварки. Мінеральні нотки з’являються трохи пізніше, можливо, шоста чи сьома заварка. Цікаво, що на цьому етапі інтенсивність досить низька, але це все ще один із моїх улюблених моментів.

Він дуже делікатний, як після дощу, коли камені та підлога ще вологі. Ти виходиш надвір і відчуваєш тонкий мінеральний аромат, що змішується з залишковими деревними нотами. Для мене цей момент красивий — тихий, ніжний, витончений. Навіть якщо пік низький, він неймовірно приємний.

Часто, коли я доходжу до останньої заварки, я закінчую чашку і одразу хочу ще одну, бо це так приємно. Ось краса чаю: він дозволяє переживати різні шари і нюанси з часом.

Це ніби як провести годину з кимось за столом. Починаєш повільно, можливо трохи вагаєшся, а потім поступово, коли розмова розвивається, стаєш більш зацікавленим і живим, повністю занурюєшся в момент.

Чай розкривається поступово. Спочатку трохи грубий, але з часом стає більш кристалізованим, більш «людським» — має характер. Ти відчуваєш його глибину через свій розум, свідомість і стан тіла.

Думаю, чим більш природним і уважним ти є, тим більше чай проявляє себе. Це як вдячність, діалог із чаєм. Відчуваєш його еволюцію порівняно з попередніми заварками — знайомо, але по-іншому. Це як взаємодія з кимось, хто росте і змінюється з часом.

І насправді мені це дуже подобається.

«Ми не просто дванадцять за столом — нас тринадцять. Чай стає тринадцятим учасником»

Спілкування енергій у команді саме по собі дуже важливе.

Уявімо, наприклад, що за столом сидить дванадцять людей. Відразу відчуваєш, яка тут панує енергія. Якщо троє людей дуже активні, постійно рухаються — це змінює атмосферу. Іноді навколо столу панує гармонія, іноді — певний дисбаланс.

Ми всі — частина однієї спільної енергії, яка створює нас і обʼєднує. Коли уявляєш людей, що сидять разом, відчуваєш, як присутність кожного впливає на загальну атмосферу. І навіть одна людина здатна кардинально змінити цю енергію.

Для мене чай — саме така «людина». Ми не просто дванадцять за столом — нас тринадцять. Чай стає тринадцятим учасником, і його характер сильно впливає на всю групу.

«О, такий млинець має коштувати 500 доларів!»

Коли пробуєш чай, завжди добре починати з проби — спробуй його перед покупкою. Якщо можливо, знайди друга, який вже має цей чай, і спробуйте разом. Так у тебе не буде неприємних сюрпризів пізніше — особливо щодо ціни.

Іноді можна знайти дуже гарний чай, красивий млинець за 20 чи 30 доларів. А потім хтось може сказати: «О, такий млинець має коштувати 500 доларів!» То що правда? Яка справжня ціна?

Правда в тому, що ціна не завжди прямо пов’язана з якістю. Це більше про економіку. Наприклад, чай із більш відомого або кам’янистого регіону буде дорожчим. Деякі місця дорогі лише через свою назву. Можна навіть знайти поганий чай із Біндао — дрібні дерева, середня якість — але його все одно продають за дуже високу ціну. Так працює ринок.

Отже, ціна не відображає якість. Потрібно зрозуміти, що ціна означає. Наприклад, якщо ти хочеш автентичний смак Менсун або Бань Чжан — так, доведеться заплатити. Але це не означає, що не можна знайти чудовий чай деінде — можна, але смак буде інший. Все залежить від того, що тобі подобається.

«Чай живий»

Зараз ти тільки відкриваєш для себе ці чаї. Я познайомлю тебе з друзями — різного віку — і звісно, кожен відчувається по-особливому.

Але коли проводиш з ними час, усе змінюється. Це як старий друг, якого ти знаєш двадцять років. Ти пам’ятаєш, який він був десять років тому — що ви робили разом, скільки сміялися. Зараз він не зовсім той самий, але все одно той самий. І ти теж змінився.

Так само з чаєм. Візьмемо цей, наприклад — він народився у 2009 році, тобто вже понад п’ятнадцять років. Я проводив з ним ці шістнадцять років — дегустував щороку, іноді щомісяця — це як відвідувати друга і спостерігати за його ростом.

Пам’ятаю, коли він був ще фруктовим і яскравим, потім став деревним — і я думав: «О, як же мені бракує того фрукту!» Потім він став повністю деревним, глибоким, спокійним. І зараз він входить у нову стадію — через десять років він буде з нотами ладану і смоли, як старе агарове дерево.

Це робить його прекрасним — проводити час із живим об’єктом. Бо чай живий. У нього свій життєвий цикл, свій ритм, і мені подобається, як він відображає наше життя.

Тому коли ми граємося з чаєм, ми насправді граємося з часом — і оскільки ми живі, це стає живим відношенням. Це зовсім інше, ніж просто випити готовий продукт, як пісню, яка закінчується після фіналу. Справжній чай не створений лише для того, щоб його випили зараз. Це те, з чим можна жити.

«Це поганий знак»

Я почав розуміти, як працює природне зберігання.

Коли зберігати чай у природному середовищі, він старіє повільно, дуже повільно. Таніни залишаються живими; це ніжна, поступова трансформація.

Є інший вид — «вологе зберігання», старіння в більш вологих місцях, як Гонконг. Ці чаї мають більш тонку текстуру, м’який помел. Таке зберігання також може бути відмінним — дуже-дуже хорошим — але це інший світ.

Звісно, якщо пахне цвіллю або затхлістю, це поганий знак. Деякі думають, що це нормально для старого чаю, але ні. Добре витриманий чай у вологому середовищі — чистий. Працюєш із високою вологістю, так, але фінальний продукт має бути чистим — без цвілі, без сторонніх нот. Коли все зроблено правильно, це може бути фантастично.

Деякі люди збирають старий Пуер — шматки з ранніх фабрик Менхай, або навіть із пізнього Цін чи ранньої Республіки. Особисто я не колекціоную заради колекції. У мене багато чаю, бо я п’ю його багато, і багато друзів теж дарують. Тож я маю багато — але все для використання і спільного вживання, а не для виставки.

Я не женусь за кожним новим випуском — у мене вже достатньо. Наприклад, маю один блин із 1980-х — класичний стиль фабрики, чистий, глибоко витриманий, із чудовою текстурою. Я його дуже люблю. Також маю один із 90-х — гарний, але трохи менш захопливий. І одного разу я знайшов дуже особливий за гарною ціною — це був вдалий день.

«Обґрунтування не потрібне. Сам процес важливий»

Що я думаю: по-перше, є сам чай, а по-друге — досвід. Так, досвід сам по собі вже важливий. Але на Заході багато хто відчуває, що треба знайти сенс у всьому, і іноді вони навіть обманюють себе.

Дехто приймає, що сам досвід уже має сенс. Наприклад, справа не лише в тому, щоб користуватися чимось або торкатися — це також робота з глиною чи металом, і це вже частина досвіду.

Коли п’єш чай, як ми кажемо, ти проводиш годину з чаєм. Годину готуєш чай — і все. Пояснення не потрібні. Обґрунтування не потрібне. Сам процес важливий.

Якщо почати спостерігати, що ми робимо сьогодні, то помічаєш: час, проведений із чаєм — ця година — сам по собі досвід. Усе, що відбувається протягом цієї години, включаючи матеріали, які використовуєш, — частина досвіду. Результат — не те, що досягаєш наприкінці; результат — сам час.

«Дехто повністю зосереджений на техніці і не цікавиться процесом. Інші зосереджені на розумінні, але не приймають, що досвід сам по собі вже має сенс»

Наприклад, зараз я використовую лише електричні інструменти, бо я в Європі, але вдома ми завжди користуємося вугіллям. Раніше я ніколи не користувався електричними інструментами і мені це не подобалося. Але це зовсім інший досвід. Всі завжди питають мене: «Чи змінює вугілля чай? Чи змінює смак?» Я думаю, що воно майже не змінює смак. Воно не додає нічого особливого — справа не в цьому. Це зовсім інший досвід.

Мені не подобається користуватися електричними інструментами. І так, використання вугілля робить увесь процес частиною досвіду приготування чаю. Це набагато приємніше. Але це не означає, що додає нові смаки чи нотки — це просто інше. Це не та сама дія приготування чаю, і ця різниця важлива.

Багато людей цього не розуміють. Дехто повністю зосереджений на техніці і не цікавиться процесом. Інші зосереджені на розумінні, але не приймають, що досвід сам по собі вже має сенс. Використання глини, інструментів, вугілля — усе це частина процесу.

У кінцевому підсумку цінність приходить із часу, проведеного з чаєм. Ця година, яку ти присвячуєш, залишається у твоїй пам’яті і створює спогад про досвід. Сам чай — частина цього моменту. І вугілля праве — воно додає щось до цього часу.

***